Вадим Вайспапір: «Коли я будував нафтоналив, мені казали, що я ідіот»

Плануючи розмову з Вадимом Вайспапіром, я знав, що на мене очікує багато цікавого. Ну бо він був першим приватним підприємцем, який увійшов у повністю державний сектор нафтогазовидобутку у 90-х. Я хотів почути про Кіровоградську нафтову компанію, як один з найтехнологічніших міні-НПЗ.

Цього року особливого значення набув біоетанол, де компанія, заснована Вадимом Вайспапіром, є провідною. Та я не очікував, що у портфелі мого респондента є модерновий яблуневий сад, який експортує яблука по всій Європі. І не знав, що одним з найбільших виробників м’яса індиків в Україні також є компанія, заснована Вайспапіром!

До вашої уваги – розмова з унікальною людиною, яка була знайома зі всіма головами «Укрнафти» й профільними «нафтогазовими» чиновниками протягом всієї української незалежності. На жаль, багато «родзинок» пан Вадим видалив під час узгодження фінального тексту: каже, що ті «родзинки» можуть стати для нього дуже гіркими. Але й те, що потрапило в івнтерв'ю, насправді безпрецедентний літопис нафтогазової історії України й не менш абсурдного сьогодення.

Попри широкий спектр ваших бізнесів, я давно знаю вас саме як нафтовика. З чого все почалося? Як ви опинилися у цій галузі? 

За освітою я – інженер-механік харчових виробництв, у нафтовидобуток потрапив випадково. Мав розуміння про видобуток нафти приблизно як у школяра: нам у школі показували відому картинку про бульку в землі, з якої фонтанує нафта... 

До горбачовської перебудови працював головним інженером на державному харчовому підприємстві у Донецьку. З виходом закону про особисту підприємницьку діяльність (перший закон, який дозволив займатися бізнесом) став одним з піонерів легального бізнесу в Донецьку, де жив з родиною до 92-го року. Я займався  різними виробничими бізнесами. З того, що існує й досі, залишилася, мабуть, тільки кондитерська компанія «АВК», де я колись був одним з засновників.

Бізнес у Донецьку на той час мав відому певну специфіку, проходив в оточенні тих людей, про кого потім дізналась уже вся країна. Ця донецька специфіка добре виховувала характер, була школою життя. Непрості умови бізнесу в Донецьку й стали однією з причин переїзду до Києва 1992 року.

А в столиці я почав практично з нуля. У тому сенсі, що треба було робити щось нове. Але був активним, як завжди.

То як таки потрапили у нафтову галузь?

Десь через рік познайомився з Євгеном Михайловичем Довжком. Це був дуже відомий український геолог-нафтовик, Фахівець з великої літери. У радянські часи пройшов шлях від помбура до головного геолога «Укрнафти». Потім у москві очолював департамент науки і розвитку нафтової промисловості у Міністерстві нафти й газу СРСР, членом колегії якого він був. У нього у порядкуванні було 52 наукових нафтових інститути по всьому СРСР. Великий нафтовик! Зараз таких професіоналів уже немає.

Після розпаду СРСР він повернувся з москви, бо як патріот хотів працювати в Україні.

Мене вразив масштаб цієї людини, ми багато спілкувалися, він розповідав про різні аспекти нафтовидобування: будівництво свердловин, організацію видобутку нафти, зокрема про капремонт свердловин… Мені як інженеру це було дуже цікаво. Розповідав про технології капремонту, які з різних причин не вдавалося застосувати у виробництві.

В основному це були або управлінські, або фінансові причини. Тобто, те, що я як менеджер знав як виправити. Найбільше зацікавила технологія гідроізоляції водопритоків з використанням полімерів у свердловинах для збільшення дебіту нафти. На роботу запросили Станіслава Миколайовича Осипова з командою фахівців, дуже тямущого інженера-науковця, який мав певні технологічні ноу-хау у використанні цієї технології, а на той час це була новітня для України технологія. Але ми вирішили спробувати.

А як на той час почувалася приватна компанія, коли все ще було ще державним?..

Ми приїхали в «Укрнафту», там тоді багато років керував пан Горєв, дуже відома людина у колі нафтовидобувників. Але він навіть розмовляти не схотів. Ніхто не вірив. Тож у договорі підряду нам відмовили.

Але у ті часи в «Укрнафті» достатньо високу автономність мали нафтогазовидобувні управління (НГВУ). Ми зустрілися з керівником Ахтирського НГВУ, і він теж каже: «Хлопці, не вірю я в успіх, платити не буду».

Й тоді ми запропонували контакт на умовах ризику: ви не платите нічого, ми робимо, якщо буде результат, додаткову продукцію розподіляємо. І він погодився! Дав нам свердловину!

Як зараз пам’ятаю, це була 139 свердловина Коржівського родовища, з якою в нього була серйозна проблема: нова, глибока, газова свердловина давала… чисту воду. А робити гідроізоляцію у газових свердловинах ще складніше, ніж у нафтових. 

Там був заколонний перетік води з іншого пласта. Фахівці різних інститутів, не тільки українських, уже намагалися провести ізоляційні роботи, але безрезультатно. Добре, що ми про це тоді не знали… І нам вдалося зробити ізоляцію. 

Результат був неочікуваним навіть для нас самих! Свердловина почала давати понад 100 тисяч кубометрів газу й 15 тонн конденсату на добу! Це було диво! В «Укрнафті» ж вважали, що він випадковий.

З нами уклали п’ятирічний контракт на капітальний ремонт свердловин, але на умовах ризику: усі роботи ми мали фінансувати власним коштом. Ми виконали гідроізоляцію більш ніж у ста свердловинах, а також провели багато інших капремонтів. Результати справді були вражаючими. 

Як ви тоді називались? 

ТОВ «Галс». Компанію було організовано 92-го року, вона й досі існує, займається капремонтами свердловин. 

Що було далі? Стало легше розмовляти з видобувниками? 

Так. Ми зробили собі ім’я. Працювали на умовах ризику й у разі успіху отримували частину додаткової продукції. Фактично це були перші контракти з розподілу продукції.

Ми були вимушені продавати нафту й газ, що належала нам. Це було неймовірно складно, адже у той час уся система не була готовою до появи когось ще, крім державних компаній. Було багато нових питань для чиновників. Доступ до транспортної системи, до газосховищ, це все забирало в мене весь час!

І як було продавати в тих умовах, це ж була монополія?

Був диктат покупців. «Укртатнафту» очолював Володимир Матицин, він викручував руки постачальникам нафти, перш за все «Укрнафті».

Пам'ятаю, ціна на нафту була десь 400 гривень за тонну. Міжнародна ж ціна була у кілька разів вищою. Але всі були вимушені продавати за вигаданою Матициним ціною.

І тоді ми побудували на Чернігівщині залізничний налив нафти й почали відправляти нашу нафту на експорт. Дуже швидко ціни для «Укртатнафти» зросли втричі! Уявіть, через наші мізерні обсяги вся нафтовидобувна галузь стала отримувати втричі більше грошей за нафту!

Як відомо, з часом ви все ж уклали з «Укрнафтою» один з перших договорів на спільну діяльність... 

Так, той контракт на капремонти закінчувався, і ми міркували, що робити далі. Колектив нафтовиків у компанії зростав. Компанія була готовою до наступного виклику: переходити до буріння нових нафтових і газових свердловин.

Було зрозуміло, що більша частина українських нафтових родовищ досягла стадії виснаження, високої обводненості. Потрібні були нові технології не тільки у сфері капремонту, а й у бурінні нових свердловин. Наші фахівці стверджували: саме  горизонтальні свердловини перспективні для видобутку нафти на таких виснажених родовищах. І ми почали рух у цьому напрямі.

Знову прийшли до «Укрнафти». Підписали договір про спільну діяльність Нам дали можливість працювати на шістьох виснажених родовищах. 

Фактично ми перші в Україні почали бурити горизонтальні свердловини серійно і на сучасному рівні – з телеметрією, тобто контролем буріння. І оце було вже справжньою революцією!

Першу горизонтальну свердловину ми пробурили 1999 року. І знову був надзвичайний успіх! Не знаю, може, Бог нам допомагав, але вже перша свердловина була дуже успішною! Наші геологи просто знайшли пласт, який взагалі був поза державним балансом запасів. Фактично ми залучили нові запаси нафти десь на 1 млн т! 

Загалом же наша спеціалізована компанія «Бурова техніка» пробурила більш як 40 горизонтальних свердловин. Ніхто ні з приватних, ні з державних компаній в Україні стільки не зробив.

На фото зліва направо: Микола Рубаха (директор проєкту спільної діяльності між «Галс-К» й «Укрнафтою»), Вадим Вайспапір (засновник «Галс-К»), Євген Довжок (керівник нафтовидобувних проєктів ТОВ «Галс-К»), Михайло Щепаняк (головний інженер Прилуцького управління бурових робіт, «Укрнафта»), Микола Гавриленко (голова Держкомітету геології), Віталій Вітрик (генеральний директор «Бурової техніки»), Євген Мрозек (генеральний директор Прилуцького управління бурових робіт, «Укрнафта»).

Про який обсяг йдеться? 

Ми вийшли на видобуток більш як 100 тисяч тонн на рік. У масштабах «Укрнафти» це був приріст десь на 3%.

Відтоді ми поступово падаємо і падаємо, бо родовища виснажуються. Нових нам не дають. Скажу більше: останні 7-8 років нам фактично не дають бурити. Ми робимо одну свердловину на рік, а раніше робили 3-4. А нема буріння, нема видобутку, все дуже просто. 

Ви без перебільшення унікальна людина, яка перепрацювала зі всіма галузевими чиновниками й головами державних компаній протягом усієї незалежності України. Якщо казати про «Укрнафту», з ким було працювати найлегше? Зокрема як працювалося з «приватівцями»? 

Ніколи не було легко. Ні до «приватівців», ні тим паче з ними. Та й зараз нелегко. Я нещодавно порахував: в «Укрнафті» за мій вік уже тринадцятий чи чотирнадцятий керівник. Я їм так і казав завжди: ми бачили все і вся! 

Але питання однакові, бо всі намагаються рахувати не свої гроші, а чужі. «Ви багато заробляєте!» – я це чую вже три десятки років.

У межах спільної діяльності ми разом з «Укрнафтою» інвестуємо й видобуваємо додаткову нафту. Це забезпечує компанії більший прибуток на кожну інвестовану гривню, ніж вона отримує у власній діяльності.

Крім того, «Укрнафта» більше заробляє, бо у нас лишається 40% прибутку, а у них 60%. А інвестуємо ми порівну. Це несправедливо, але так підписано, так виконується. Проте вони не задоволені…

Чому «Укрнафта» почала стрімко втрачати видобуток нафти й газу за часів «Привату», який зайшов 2003 року? 

Вони фактично перестали бурити. З 4-5 свердловин, які тоді бурилися «Укрнафтою», наших було 3-4. І я розумію, чому так: держава призначила непідйомну ренту на нафту! Просто нецікаво бурити. І вони заробляли там, де вміли: переробка нафти, продаж пального.

Як у вас складаються відносини з «Укрнафтою» після її націоналізації? 

Основний їхній успіх – вони зупинили витік грошей з компанії. Це лежить на поверхні, бо компанія була хронічно збитковою, а потім за один рік заробила 23 мільярди. Просто перестали виводити гроші з компанії. І це головне. І дуже добре.

А  наші відносини непрості, тут нічого нового.

Ну, їм треба показувати результат, тим більше ефект бази порівняння, про який ви казали, зникає. Багато інших негативних речей об’єктивно відбувається, їм потрібні гроші. 

Гроші всім завжди були потрібні. Ми заробляємо для «Укрнафти» і держави гроші. Я не розумію, чому «Укрнафта» незадоволена нашою спільною діяльністю.

Які ви бачите перспективи галузі? Що треба робити і чи взагалі треба? 

Ще Євген Михайлович Довжок казав, що в Україні немає серйозних перспектив для розвитку нафтовидобутку. Нових, великих, навіть середніх родовищ нафти у нас немає. Були певні перспективи на шельфі, але тепер його теж немає. 

Щодо газу ситуація ліпша, але стратегічно така сама. Стан газових родовищ трохи кращий, але й з газовидобутком Україна теж буде падати. 

Я про це відверто казав і новому керівництву «Укрнафти», коли вони декларували плани суттєвого збільшення видобутку. Жартував, що якщо вони зможуть утримати видобуток нафти упродовж п'яти років, то їм треба пам’ятник ставити!.. На жаль, це неможливо. І я не про пам’ятник. 

Що з цим робити? Постійно лунають розповіді про диво-технології, які начебто можуть видобуток підтримувати…

На завершальній стадії експлуатації кожного родовища спостерігається крива падіння видобутку. Вона може бути більш різкою або, навпаки, плавнішою — залежно від дій оператора. Проте саме падіння неминуче. «Укрнафта» і так має унікальні коефіцієнти вилучення на більшості родовищ – найкращі у світі. 

На кожній конференції «Укрнафта» закликає долучатися до їхніх проєктів. Як ви розцінюєте ці проєкти з погляду інвестування? 

Я завжди дивуюсь: закликають до співпраці, шукають нових партнерів, а чинні контракти не використовуються. Приклад: у нас на цей рік була погоджена програма пробурити три свердловини. Сьогодні вже серпень-місяць минув, а ми не почали буріння: ще й досі щось узгоджуємо. Тож програма на цей рік виконана не буде.

Так а пропоновані проєкти цікаві?

Я можу казати тільки за себе: мені не цікаві. У мене є цікавіші проєкти для інвестування, і не тільки в нафтовій галузі. 

Але хтозна’, у нафту на Аравійському півострові теж ніхто не вірив, а воно он як розвернулося. 

Добре, давайте про перероблення, де ви теж непогано відзначились. Як дійшли до цього проєкту?

Я вже казав про Кременчук. Коли будував нафтоналив, мені казали, що я ідіот. А коли я його добудував і відправив нафту на південні польські заводи, всі видобувники почали заробляти на нафті втричі більше. 

Похід у перероблення – це був наступний крок. Хоча дещо вимушений: один з міні-НПЗ не розрахувався за нафту, і ми були змушені забрати, я б сказав так, об’єкт. Бо то був зовсім не той завод, що зараз. Ми побудували нові АВТ, бітумну установку, крекінг, ще багато чого. А раніше там навіть вакуумної колони не було. 

Останні роки здебільшого ми переробляли мазут з Шебелинського ГПЗ, а потім світлі продавали їм же для подальшого перероблення. Вакуумний газойль віддавали на Кременчук. Це був вигідний бізнес. 

Війна все поламала, завод наш розбомбили. 

То для вас перероблення скінчилось? 

Не зовсім. Ми розпочали нову програму – регенерація й перероблення відпрацьованих нафтових олив. Це дуже важлива тема, особливо для держави.

Ці оливи в основному спалюють фермери на своїх зерносушарках. По-перше, це дуже погано для екології, бо оливи містять важкі метали. Канцерогенні продукти згоряння можуть потрапляти не тільки у повітря, а й у зерно, яке потім іде у харчові продукти або корми для тварин.

По-друге, не сплачуються акцизи, бо альтернативою відпрацьованим оливам є дизпальне. 

По-третє, ми повністю імпортуємо базові оливи, хоча маємо непогану сировину. Саме виробникам товарних олив продаємо перероблені й регенеровані оливи.

А яку ви можете розвинути потужність? 

Ми б могли переробляти всі оливи, які можна зібрати в країні. Споживання оцінюємо у понад 100 тисяч тонн, з яких реально зібрати тисяч 50. 

А як у нас організувати цей збір відпрацьованого? 

Поки все важко. Зараз ми збираємо завдяки тому, що більше платимо, ніж фермери. Але проблема, вони ж купують за кеш, податки не сплачують, і нам важко з цим конкурувати. 

У світі все інакше. Є серйозні покарання за неутилізацію олив. Якщо ти купуєш оливу, то маєш її після використання здати на утилізацію в обумовлене місце – на НПЗ.

А як у нас? Абсолютна корупційна схема, коли на кордоні сплачують живі гроші за утилізацію олив якимось невідомим компаніям, які не мають навіть потужностей з утилізації. І ніхто цього не контролює! Треба, щоб тільки НПЗ, на яких є відповідне обладнання, мали право приймати на перероблення й утилізацію відпрацьовані оливи.

Навіть у радянські часи підприємства відповідали за повернення 60% відпрацьованих мастил на нафтобазу. Був відповідний документообіг. 

Що скажете про перспективи міні-НПЗ, або так званого малого нафтоперероблення? 

Якщо йдеться про виробництво моторних палив, то перспектив немає взагалі. Ефективність з’являється при обсягах перероблення у кілька мільйонів тонн. Тоді є сенс будувати обладнання, яке коштує сотні мільйонів доларів. 

Для малих заводів існує лише перспектива у нішевих продуктах: бітум, вакуумний газойль, мастила відпрацьовані, парафіни. 

Перейдімо до наступною сфери вашої насиченої діяльності – спирт, або біоетанол…

Ми довго були на стику аграрного і нафтового бізнесів, і на початку 2000-х навіть купували цей спирт для виробництва альтернативного пального. А одного дня продавці цього спирту запропонували викупити їхній завод. 

Це був Гайсинський завод, і це був 2016 рік. Там теж було все зовсім інакше, ніж зараз. Гадаю, ми першими зробили європейську якість і почали системно експортувати в Німеччину, Британію, Францію, Польщу. На внутрішньому ринку до останнього не працювали, бо там нал/перенал, не наше. Тільки цього року виграли тендер «Укртатнафти» і продавали на Кременчук. Далі ви, мабуть, уже в курсі.

У нас то підйом, то спад. Зараз багато заводів на стадії будівництва, що будемо робити, коли всі вони запустяться? 

Гарне питання. Років сім тому, коли ще ходив на засідання парламентських комітетів, я казав: хлопці, ми живемо в аграрній країні, яка експортує агропродукцію й імпортує пальне. Якщо ви хочете жити в бідній країні, ви будете експортувати зерно, а завозити нафтопродукти. Якщо хочете заробляти, щоб країна розвивалася, ви маєте мінімум імпортувати й максимум переробляти тут. А продавати вже продукти!

Ми експортуємо 30 мільйонів тонн зернових. А щоб закрити питання із забезпеченням бензином, достатньо переробити на біоетанол 10 мільйонів тонн кукурудзи. Це я кажу про перехід на Е85. 

Але не всім машинам той Е85 підходить… 

Сучасні машини споживають його без проблем! А за ті 10 років, за які можна здійснити такий перехід, старі машини вже остаточно підуть. 

Це питання політичної підтримки. Чому ми підтримуємо купівлю електромобілів, наприклад? Ми що, виробляємо електромобілі в Україні? Ні. Чи електроенергія з власних енергоресурсів? Теж ні, бо її ми виробляємо з імпортного газу і вугілля. Тому тут ані економічного, ані екологічного складника для нас немає. А ще держава втрачає внаслідок відсутності акцизів. Електроенергію для споживачів фактично дотують. 

Ми підтримуємо закордонних виробників електромобілів, підтримуємо імпорт нафтопродуктів і не підтримуємо свій бюджет!

А якщо ми підтримуємо виробників біоетанолу, то ми підтримуємо українські агрогосподарства, і зрештою наш бюджет (отримує акцизи). Екологічно набагато краще, ніж електрика, бо це чистий, справді «зелений» продукт.

Я щиро не розумію, чому ми цього не робимо.